Вітаємо :)

На Січі не було моди — була потреба. Там, де сніг не питає дозволу заходити в курінь, а вітер рве степ, як папір, одяг мав бути не прикрасою, а бронею.

Одного разу молодий козак Остап, тільки прибувши на Січ, прийшов до старого чумакуватого козака на прізвисько Гудзик.

— Пане-брате, — каже, — хочу мати справжній кожух, як у вас. Щоб не холодно й не соромно.

Гудзик засміявся, почухав потилицю й відповів:
— Як хочеш мати справжній — зроби сам.

Того ж вечора Остап пішов до ткача на "зимівник", де баба Параска пряла нитки з конопель, а дід Карпо стриг вівці. За два тижні він навчився ткати полотно, вибивати вовну, валяти сукно. Потім кілька ночей сидів у тіні біля вогнища, пришиваючи рукави, обметуючи комір, вкладаючи душу в кожен стібок.

Коли прийшов до Січі у своєму кожусі — жодна нитка не стерчала. Він не був вишуканим, зате був міцним, теплим і пахнув димом, степом і працею.

— Оце й є козацький одяг, — мовив Гудзик. — Не той, що куплений, а той, що витканий своїми руками.

І з того дня Остапа стали поважати не за шаблю, не за голос, а за витримку. Бо в Січі найперше цінували не блиск — а ґрунт.