Вітаємо :)

Одна з тих страшних речей, якими ламали українців за часів совєтів — то був податок на дерева (і кущі) та масова примусова вирубка садів. Їх було кілька: 1929, 1939, 1948 і останній 1953, буквально перед самою смертю Сталіна. В деяких селах люди самі вирубували дерева і кущі, бо не мали чим платити, а за несплату карали. В інших — це робили показово бригади "буксирів" і червоноармійців. Скасували його в 1954 р.

Те, який вплив мав цей аспект геноциду на українську культуру — важко оцінити. Про це детально мають говорити як історики, так і ботаніки. Але якщо коротко: було знищено десятки старовинних сортів яблук, груш, слив, жерделів і морелів (старі різновиди абрикос), смородини, вишень, черешень, малини, суниці, бросквини (старовинна назва персиків). От ви куштували коли—небуть дулі? Не ті, що з маком, а я маю на увазі різновид дрібних ранніх літніх груш, дуже запашних і солодких, він був поширений на території Речі Посполитої із 16 ст. (і аж до 19 ст. не мав конкурентів). Деякі культури — чишкун, айва, старовинні сорти горіхів, вишнево—черешневі гібриди, персики — просто зникли, часом навіть назви не лишилося... Здавалося, що фізаліс — це нова культура, а виявляється, його масово вирощували в кінці 19 ст. і називали ліхтарником.

...А разом із тим усим — зникли рецепти солодощів і домашніх наливок. І навіть слова — зникли.

От ви знали, що первісно означало слово "смаколик"? На Фастівщині, в районі с. Яхнів і с. Мала Половецька ще з царських часів — від скасування кріпацтва і до першого податку на садки, тобто майже три покоління — селяни вирощували на продаж для Києва масово фрукти і ягоди. Кожна сім'я мала свою спеціалізацію — смородина, малина, аґрус або яблука, або вишні. А "смаколик" — це цукати, виготовлені за принципом сухого київського варення.

Коли податок на садок скасували, мій дідо — Петро Сікачина — заповзявся посадити садок. Це була його стрижнева мрія, життєва опора. Того ж року селянам-колгоспникам дозволили мати більші присадибні ділянки. І ось родина отримала рівніший наділ на город, а схил яру дозволено було засадити садком і використовувати як сінокіс. А сам яр — для стримання ерозії — засадити швидкоростучими деревами (дід посадив верби, осокори, вільхи, терносливи, а також ліщину й бузину). Ерозія припинилася. Загалом тоді по селу було висаджено багато дерев — лісосмуги між полями, стримуючі балки по ярах, ялини, верби, осокори, тополі, дуби. Це по суті врятувало село й поля довкола нього. Інакше б прийшли суховії.

Так ось, щоб змогти посадити садок із яблунь і груш — всі дерева дід сам щепив — він обійшов усі довколишні села в пошуках живців. Бо плодових дерев, що вціліли — були одиниці. Йому вдалося роздобути: донешту, антонівку, семеренку, пепенку, шафран, папіровку, джонатан, сніжний кальвіль і ще якесь дрібне раннє солодке яблуко (за моєї пам'яті в нас його ніхто, крім корови, не їв, на Вінничині це — "канхветка"). Крім того, 4 сорти груш. Сливи і вишні росли дикі. Чотири сортові сливи посаджені були вже в кінці 1960-х. Найважче було відновити популяцію абрикос і горіхів — дідові молодші брати, які пішли у військові, надсилали дідові кісточки з Кавказу. Ще одну морелю місцеву дід нашукав у лісосмузі. Смородина в нас росла дика — велетенські кущі в півтора людські зрости з дрібними кислими ягодами, дуже пахучими. Порічки й малина з'явилися пізніше.

До дерев ставилися з благоговінням. Зрубати? Гріх. Кожне вимерзле чи поламане бурею дерево — оплакували. Кожне весняне саджання — свято і символічний акт "я живу, я росту, я вірю в майбутнє... і коли навіть я помру, дерева — залишаться".

Вікіпедія пише, що відновити шкоду завдану цими сталінськими указами і втамувати "фруктовий голод" вдалося у 1969 р. Як на мене, відновити шкоду не вдалося ніколи — втрачені сорти й культивари, природні гібриди... вони втрачені навіки. Зупинка селекції та розвитку на три десятиліття — це втрачений час. І головне, що зцілить душевний біль тих, хто пам'ятав з дитинства, як поторочі в чорному з червоними зірками вирубували щойнорозквітлі садки? Такі рани зціляє тільки Бог. Такі гріхи прощає тільки Бог.

Наш обов'язок — пам'ятати. В. Василинюк