Вітаємо :)

Жив собі козак-характерник на Дніпрових порогах. Мав він ім’я — не для людських вух, а для вітру й води. Казали, що він міг ходити по воді, говорити з вовками, зцілювати рани одним дотиком і бачити те, що іншим не видно. Але більше за все славився він невидимою шаблею, яку витягав лише у найтяжчі часи. Кажуть, тієї шаблі ніхто й ніколи не бачив, але вороги падали, навіть не розуміючи, чому.

Одного разу прийшов до нього молодий козак і каже:
— Батьку, навчи мене володіти невидимою шаблею. Хочу бути сильним, як ти.

Старий подивився на нього спокійно:
— А ти віриш, що вона справді існує?
— Ну звісно! Її бояться турки, татари, і навіть бурі її минають!
— То добре, — сказав характерник. — Візьми, вона твоя.

Юнак розгубився:
— Але ж я нічого не бачу!
— Ото ж бо й воно, — усміхнувся старий. — Вона невидима.
— І що мені з нею робити?
— Вірити. І діяти так, наче вона в тебе є. І тоді побачиш: її бояться не тому, що вона ріже — а тому, що її не можна спіймати. Бо страшніше за силу — впевненість у ній.

Минуло багато років. І ніхто вже не пам’ятав, чи була в молодого козака шабля справжня, чи ні. Але в битвах він ішов першим, страху не знав, і перемагав — не тому, що мав шаблю, а тому, що мав дух.

А шабля? Її так ніхто й не побачив. Бо вона ж — невидима.