Вітаємо :)

Ми — те покоління, яке вже не повернеться.

Ми росли з пилом на черевиках, подертими колінами і серцем, що поспішало — не до екранів, а на вулицю, щоб швидше доїсти обід і мчати грати з друзями. Тоді головним був м’яч і ті, хто біг поруч.

Ми йшли зі школи пішки — сміялись, жартували або просто мовчки мріяли. Думками вже були в наступній пригоді: десь між піском, калюжею та секретом, що ховався за рогом.

Палка перетворювалася на меч, калюжа — на море.

Наші скарби — це кульки, наклейки, паперові кораблики.

А єдиною межею було небо.

У нас не було хмарних сховищ. Лише спогади — в голові та на плівці. Фото друкувалися, торкалися руками, зберігались у коробках. Там же лежали листи від руки, листівки від бабусі й дідуся та малюнки, які мама берегла, наче скарби.

Ми називали "мамою" ту, яка обіймала, коли боліло. І "татом" — того, хто біг поруч, коли вчив нас їздити на велосипеді.

І нам цього було досить.

А ввечері, вже під ковдрою, шепотілися з братом чи сестрою з сусіднього ліжка, сміялися через дурниці і боялися, щоб дорослі не почули й не вимкнули той наш маленький, теплий світ.

Це покоління відходить потихеньку — мов фотографія, що з роками втрачає кольори, але яку ніхто не хоче викидати.

Ми йдемо мовчки, несучи із собою невидиму валізу: з дитячим сміхом на вулиці, запахом свіжого хліба, безтурботними біганинами і тією свободою, де ще не було жодного "сповіщення".

Ми були дітьми — тоді, коли це ще справді було можливо.

І, мабуть, саме в цьому — наше найбільше щастя.